ДЖОН ШМОРГУН:«ТОЙ КИМ Я Є – ПОЄДНАННЯ ВСЬОГО МОГО ЖИТТЄВОГО ДОСВІДУ»

ДЖОН ШМОРГУН

62 роки

Президент агрохолдингу AgroGeneration.

Народився на фермі поблизу Нью-Йорку в родині українських емігрантів, які виїхали під час Другої світової війни. Батько Іван, інженер-механік, із Львівщини, хоча народився у Кракові. Мама Інга, медсестра, зі Слов’янська, але виросла в селі Вороньки на Полтавщині.

Джон був найстаршим із чотирьох синів. Виріс із братами на фермі батьків. Обробляли 50 га землі, мали худобу, сад. У вільний час з братами займався спортом та полюванням. Відвідував до 11 класу школу українознавства, був членом скаутської організації «Пласт», якій особливо завдячує патріотичним українським вихованням. Добре навчався в школі, завдяки успішності та активній спортивній діяльності отримав відзнаку від конгресмена.

Закінчив військово-морську академію США в Аннаполісі. Три роки прослужив офіцером, ще сім – пілотом авіалайнера.

Отримав МВА з управління у Женеві, після чого майже двадцять років працював у компанії DuPont на різних посадах і в різних країнах. На посаді директора впродовж восьми років займався операційною діяльністю в Росії, Україні та інших країнах СНД. До цього призначення він відкрив представництво компанії DuPont в Україні, де з 2003 по 2008 рік був Генеральним директором в агрохімічному департаменті компанії DuPont.

Із 2010 року Джон Шморгун займав посаду Президента

Harmelia, портфельної компанії SigmaBleyzer. Нині – Президент компанії AgroGeneration. Холдинг обробляє 120 тис. га у Львівській, Житомирській, Тернопільській, Житомирській, Сумській і Харківській областях. Єдиний із братів повернувся в Україну. Три молодших брати – Євген, Марко і Данило – живуть в Америці. Два з них лікарі, Євген – відомий терапевт, мешкає поблизу Вашингтона та обслуговує українське посольство.

Марко працює на державній посаді у хімічній галузі.

Наймолодший Данило – кардіолог у Техасі.

Джон має українське громадянство. Одружений. Із дружиною Патрицією, донькою відомого економіста та громадського діяча Богдана Гаврилишина, мають трьох дітей. 29-річний Боян працює в Женеві трейдером, Максим, 26 років, вчиться також у Женеві, 21-річна Неля навчається в Бостоні.

1

Спілкувалася Ірина Корчагіна, Agroexpert (Україна)

Я виріс на фермі. Батьки мали 50 га землі, вирощували кукурудзу, сою. Тримали рогату худобу, коней. Ми з братами працювали в господарстві, вивозили каміння з поля, допомагали збирати врожай, згрібали сіно в копиці. Багато роботи робили вручну.

З дитинства любив полювати. Батько мав рушниці, в Америці це дозволено. Полювали на оленів, фазанів та диких голубів.

Як старший брат, я не відчував найбільшої відповідальності. Лише трохи. Проте, ми разом із братами грали у футбол, працювали в господарстві, були у скаутській організації «Пласт».

Хотів серйозно займатися футболом, але для цього потрібно було поступитися заняттями в школі українознавства по суботах, куди ходив до 11 класу.  Це був цікавий період в моєму житті, коли я розривався між своїми друзями з України та з Америки.


Батько платив нам за роботу на фермі по 25 центів за годину, мені тоді було 13–14 років, це надавало відчуття свого заробітку. Працювати на фермі було важко, але водночас відчував велику свободу.

Із 11–12 років я їздив на тракторі, він був стареньким, без підсилення та автоматичного керування, постійно ламався. Завдяки тому, що мені довелося керувати трактором в такому ранньому віці, я сів за кермо авто в 16 років. 

Був розбишакою в дитинстві, багато робив того, чого не потрібно було. Всім моїм братам довелось пережити активні підліткові роки.

Добре закінчив школу. Мав другий чи третій результат по школі за успішністю. Окрім того, я завжди був чимось зайнятий. Кілька разів за свій останній рік у школі, коли відкривався сезон, ми ходили полювати на фазанів. Це означало, що ми прогулювали школу без дозволу. Врешті, мене обрали Президентом асоціації школярів. Після школи вирішив стати серйознішим і дисциплінованим.

Я був революціонером у школі, боровся за право школярів палити, хоча сам не вельми палив. За моєї ініціативи навіть обладнали спеціальну зону для паління.  Чому б ні?

«Пласт» дав навички витримки, управління, роботи над собою. Запам’ятав найважчий табір під назвою «Лісова школа виживання», свідоцтво про проходження якої отримували менше половини «пластівців». Тобі вручають ножа, ліхтар, маєш протриматися два дні в лісі. Це мене дуже підготувало до військового життя.

Досі пам’ятаю смак маминих домашніх тортів із полуницею та вершковим кремом, з мигдалем, шоколадом і маком. Мама варила борщ із вушками. Також удома постійно готували стейки, бо тримали худобу.  Нас було 4 брати, і треба було всіх нагодувати. Мама займалася городом, з якого ми мали свіжі овочі. На фермі в нас також був великий садок з яблунями, грушами, сливами, вишнями та персиками.

Із дитинства крім родини мав українське коло спілкування через церкву, «Пласт» та оточення. З братами між собою ми розмовляли англійською. Але батьки розмовляли з нами українською.

Почуття українця було невід’ємним, ми всі знали, що рано чи пізно повинні повернутися в Україну. «Пласт» плекав патріотичну думку, що ми маємо звільнити Батьківщину з кайданів. Ми були знайомі з діаспорою в Нью-Йорку, Балтиморі, Детройті, Чикаго, Лос-Анджелесі, Торонто тощо; через наших батьків ми дуже часто бачилися з дітьми із цих міст.

З дитинства найбільше пам’ятаю наші родинні виїзди з наметами на острови Флорида-Кіс. Жили на пляжі, каталися на човні, досхочу пірнали та займалися підводним полюванням. Не уявляю, як це все витримувала наша мама!

Для того, аби вступити до військово-морського училища США, мені треба було отримати рекомендацію-номінацію від сенатора або від конгресмена. Конгресмен відмітив мене за успіхи в навчанні, спорті та «Пласті».

Хотів стати дипломатом. Подавав документи у кілька університетів одночасно – в Джорджтаунський університет, Університет Джорджа Вашингтона, Американський університет. У більшість із них мене прийняли. Але коли прийшла звістка з військово-морської академії США в Аннаполісі, я відвідав її – і рішення було очевидним. Усе здавалося вельми романтично, там усі ходили в білих гарних строях, академія мала власний порт, човни, парусники, яхти. Мені картинка наклалася на родинні спогади на морі. Пізніше зрозумів, що все набагато серйозніше.

У перший рік навчання муштра була особливо серйозною, багато тренувалися, вчили на пам’ять, дисципліна була дуже суворою. Першокурсників там називають «плебеями», або «черпаками». І досі не знаю, як це витримав.

Морська академія – це не тільки море, це насамперед чотири роки навчання історії, війни, математики, фізики, інженерії, навігації. Вивчали устрій та історію Радянського Союзу та російську мову.

Після закінчення навчання три роки служив енсином та лейтенантом на кораблі в Тихому океані, в Каліфорнії, в Сан-Дієго. Двічі по 6–7 місяців ми плавали до Філіппін, в Японію, доходили до Африки з тихоокеанського боку.

Через три роки я переїхав до Флориди і став пілотом на авіаносці в американському військовоморському флоті. Як військовий пройшов три війни та відслужив десять років. Брав участь у війні в Ґренаді, Лівії, Лівані. Був у Бейруті під час загибелі американських військових від бомби в 1986 році.
 

Дружину Патрицію зустрів у Швейцарії, до речі, вона теж із української родини. Супроводжувала мене останні 1,5 роки моєї служби. Згодом переїхали до Швейцарії і я закінчив управлінську школу МВА. Після цього мене взяли на роботу у «Дюпон». Потім ми повернулися в Америку.

У сільське господарство потрапив, коли почав працювати для компанії DuPont. Цій компанії я присвятив 20 років. Далі маршрут мав такий вигляд: Вілмінгтон –Женева – Москва – Київ. У DuPont спочатку очолював службу маркетингу.

З нуля збудував офіс DuPont в Україні, налагоджував мережу дистриб’юторів. Першим дистриб’ютором був Леонід Козаченко, ще одним – Віталій Цехмійстеренко із «Райз».

У 2008 році я зайнявся консультативною роботою, це припало саме на кризові часи. Тож мав непрості 8 місяців. Потім потрапив до SigmaBleyzer. Далі очолив компанію Harmelia із 70 тис. га в обробітку в Харківській та Полтавській областях. У 2013 р. об’єдналися із AgroGeneration.

По життю мені знадобився увесь досвід, який здобув. Той, ким я є – поєднання всіх набутих навиків: військового, управлінського і просто практичної роботи менеджера. Це заслуга не одного окремого досвіду.

AgroGeneration – комбінація всіх моїх менеджерських навичок.

Усі мої зміни в житті пов’язані з почуттям того, що слід щось змінювати. Таке почуття було щоразу, потім відчував насичення і потребу шукати далі.

З родиною переїздили 27 разів за тридцять років. Найголовніше, що дружина підтримувала з самого початку і до кінця. Їй багато чим завдячую. Ми вже 30 років разом. Виховуємо трьох дітей.

Війна багато чого навчила в житті.

Енергію у роботі маю завдяки людям, з якими працюю. Вони не дають мені спочивати на лаврах. Молодь заряджає енергією. Ми знаємо, що молодь змінить світ. Їх треба слухати, а інколи вони слухають нас. Це така взаємна синергія, яка забезпечує успіх.

1

                    ДЖОН ШМОРГУН:ПРЕЗИДЕНТ АГРОХОЛДИНГУ AGROGENERATION В УКРАЇНІ.